Станіслав Єжи Лец не залишив по собі у спадок багатотомне зібрання творів, але збірка афоризмів «Незачесані думки», перекладена багатьма мовами, принесла йому світову популярність. Як майстер афоризму, двозначної іронії, місткої метафори та парадоксального мислення, він виходив за межі стереотипів дозволяв подивитися на звичні речі під незвичним кутом зору.
«Сходять з розуму тільки ті, у кого він є», «Безвихідним ми називаємо становище, вихід з якого нам не подобається», «Життя – вічна праця, навіть і дурість, і то треба «зробити», «Багато тих, хто обігнав свій час, змушені потім його чекати в не найзручніших умовах», «Завжди знайдуться ескімоси, які навчать папуасів, як жити у жахливій спеці», «Ключ винайшов геній, замкову щілину – допитливий» – лише кілька із сотні афоризмів, які принесли письменнику популярність. Людина, яка мала таке приголомшливе почуття гумору, прожила не найпростіше, але цікаве життя, яке почалося в Україні. Його «Незачесані думки» побачили світ і українською мовою…
Барон за походженням
Станіслав Єжи Лец, син барона Бенона де Туш-Летца (це його справжнє прізвище) та дочки землевласника Аделі Сафрін народився 6 березня 1909 року у Львові – тоді Лембергу, в Австро-Угорській імперії. Коли розпочалася Перша світова війна, родина переїхала до Відня – там Станіслав здобув початкову освіту. Після закінчення воєнних дій хлопчик із батьками повернувся до Лемберга, де продовжив навчання в євангелістській школі. 1927 року він вступив до Львівського університету імені Яна Казимира на факультет польської мови, літератури та права.
На той час він міг не думати про гроші – батьки не тільки забезпечували сина всім необхідним, а й оточили його розкішшю. Батько, який мріяв, що Станіслав продовжить справу його життя і стане банкіром, не став перешкоджати, щоби син зробив кар’єру літератора – навпаки, всіляко сприяв цьому. Перша дружина письменника згадувала, що він соромився свого буржуазного життя – йому хотілося жити так само скромно і невибагливо, як і інші студенти.
Початок кар’єри та суперечки про співпрацю з комуністами
Починав майбутній письменник із ліричної поезії – його перший вірш у цьому жанрі, який називався «Весна», було надруковано у 1929 році, а через шість років, у 1936-му, Лец став співзасновником сатиричного журналу «Шпильки». Його талант уже тоді гідно оцінив польський класик Юліан Тувім, який включив твори Леца до упорядкованої ним збірки молодих авторів.
Після того, як нацистські війська увійшли до Польщі, Станіслав утік до Львова, де брав активну участь у літературному житті міста. Цей період життя Леца досі викликає суперечки серед істориків культури та літературних критиків, які звинувачують його у співпраці з комуністами. В юності письменник справді захоплювався лівими ідеями, до яких, утім, досить швидко охолов. У 1940 році Лец вступив до Спілки радянських письменників, але це дозволило йому публікуватися в місцевих газетах і журналах, без чого він просто не мав би коштів для існування, а висновки про його «колабораціонізм», за словами польського дисидента, громадського діяча, журналіста Адама Міхніка, було зроблено на підставі його «найслабших і відверто конформістських творів».
«Той, хто вирив собі могилу»
Війна наздогнала його і в Україні: після нападу нацистської Німеччини Леца заарештували і запроторили спочатку до Янівського концентраційного табору у Львові, а потім до трудового табору в Тарнополі – нинішньому Тернополі. Він кілька разів намагався втекти звідти, але щоразу безуспішно. Терпіння адміністрації табору вичерпалося, і його засудили до страти. Однак у 1943 році йому таки вдалося втекти. Є дві легенди його втечі: згідно з першою, його вивезли з табору в труні, яу він сам і змайстрував, згідно з другою, він спокійно вийшов за ворота у вкраденому ним мундирі, сказавши при цьому кілька слів охоронцям – німецьку він знав досконало.
У своїй біографії Лец згодом написав, що це сталося, коли він рив собі могилу. Ця історія стала темою найвідомішого вірша Леца «Той, хто вирив собі могилу». В’язень був настільки виснажений, що з ним залишили лише одного охоронця – були впевнені, що він не зможе того здолати. Та бажання жити було таке величезне, що він, вбивши наглядача лопатою, безслідно зник з табору. Після втечі він брав участь у партизанському русі у складі польського опору, а потім служив у регулярних частинах – 1-й армії Війська Польського, де дослужився до майора, та редагував підпільну газету «Солдат у бою». За свою діяльність під час війни письменника нагороджено Офіцерським хрестом ордена Відродження Польщі.
Австрія – Ізраїль – Польща
Заслуги Леца після закінчення війни дали змогу отримати дипломатичну посаду у Відні, де він служив аташе з культури при посольстві Польщі. З Австрії Лец, розчарувавшись у соціалістичному польському уряді, разом із дружиною Ельжбетою Русевич, з якою одружився ще до війни у Варшаві, і дітьми – дочкою Малгожатою та сином Яном – 1950 року виїхав до Ізраїлю. Хоч як письменник намагався, адаптуватися в цій країні він не міг, тому через два роки повернувся до Польщі. З ним приїхав лише син, а дружина та дочка залишилися в Ізраїлі. Першим місцем його перебування стало невелике містечко, в якому він під час війни перебував у підпільній організації. Там Лец одружився вдруге – на Христині Свентонській, після чого повернувся до Варшави, де з’явився ще один син Леца – Томаш.
Коли праця – задоволення
Письменницька праця завжди була для Леца насолодою. Хоч де б він жив – у Варшаві, Львові чи Відні, – свої вірші та афоризми він найчастіше писав у кав’ярнях, через брак паперу користуючись серветками. Навіть коли фортуна поверталася до нього спиною і економити доводилося абсолютно на всьому, Лец завжди знаходив кілька монет на чашку кави, яка, схоже, була одним із джерел його натхнення. Втім, він міг записувати думки, що спали йому на думку, в деренчливому трамваї або міському парку, прислухаючись до того, про що розмовляють люди навколо, і наспівуючи собі під ніс українські народні пісні.
«Між міфом творіння та досвідом Голокосту»
Оскільки комуністична влада Польщі того часу заборонила Лецу друкуватися, він довго працював перекладачем з німецької мови, а писав, як кажуть, у стіл. Залишилися в минулому часи, коли жанром, у якому він писав, була лірика – тепер він складав сатиричні твори та афоризми, які цитував увесь світ. Недаремно своє прізвище Туш-Летц він переробив на Лец, що в перекладі з івриту означає «блазень» або «паяц», а також «той, хто спостерігає збоку, але розуміє та пояснює по-своєму». Характеризуючи його творчу манеру, критики писали, що «його творчість перебуває між міфом творіння та досвідом Голокосту». Його порівнювали з Кафкою, Щульцом і Канетті – представниками формації, яка повністю зникла на європейських теренах після Другої світової війни, але Лец залишився вірним їй і пізніше, хоч це, за його власними словами, і були «уламки цегли Вавилонської вежі».
«Не помер, а змінив спосіб життя»
Станіслав Єжи Лец помер у Варшаві 7 травня 1966 року. Причиною його смерті стала тривала невиліковна хвороба. Свій останній притулок він знайшов на місцевому військовому цвинтарі. Якщо б він сам міг написати собі некролог, то, безперечно, вибрав би власний афоризм: «Не помер, а змінив спосіб життя».
