Джек Пеланс, бувши етнічним українцем, зміг втілити в життя американську мрію, піднявшись із соціальних низів на вершину суспільної ієрархії – ставши зіркою «Золотого віку» Голлівуду. Незважаючи на творчий псевдонім, який він узяв, почавши зніматися на «Фабриці мрій», Пеланс завжди пам’ятав про своє коріння і не зрікся його, навіть за звання народного артиста Росії.
Це сталося 2004 року під час фестивалю Російських ночей у Лос-Анджелесі. «Я – українець, а не росіянин, – сказав тоді Пеланс, – мої батьки приїхали до Америки з України. Я не маю нічого спільного з російським кінематографом, і виходить, що помилково зайшов не в ті двері, й буде краще, якщо ми з друзями покинемо ці збори».
Українцем знаменитий актор був не лише на словах, а й на ділі: однією із шести мов, які він знав, була й українська – нею він часто розмовляв зі своїми друзями-земляками. Довгі роки Пеланс був почесним президентом фонду «Тризуб», який об’єднував американських кінематографістів українського походження. Він дуже любив українське кіно і називав своїми кумирами Олександра Довженка, Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка, а сам усе життя мріяв зіграти Тараса Бульбу та гетьмана Мазепу, в чому зізнався під час свого візиту до Києва 1996 року.
Син українських емігрантів
Джек Пеланс (при народженні його звали Володимиром Івановичем Палагнюком) з’явився на світ 18 лютого 1919 року (в деяких джерелах – 1920-го) в місті Латімер-Майнз у штаті Пенсільванія, що називають «вугільною столицею» США. Його батьки були українськими емігрантами: тато Іван Палагнюк родом із села Іване-Золоте на Тернопільщині, мама Ганна Грам’як – львів’янка. Хлопчик рано залишився без батька: Іван, який працював на вугільній шахті, помер від раку легень, залишивши під опікою дружини шістьох народжених у шлюбі дітей. У самого Володимира, здавалося, іншого шляху теж не було – він з юності працював на шахті.
Спортивна кар’єра
Щасливим квитком, що дав йому можливість уникнути сумної долі, стала легка атлетика, якою він займався змалку. Володимир входив до складу команди-переможця Університету Північної Кароліни, отримавши стипендію та можливість здобути освіту, досить швидко закинув навчання, щоб зробити кар’єру в професійному боксі. На рингу Палагнюк бився під ім’ям «Джек Браззо», він виграв перші 15 боїв, причому 12 із них завершилися нокаутом. 17 грудня 1940 року Володимир – за рішенням суддів – програв у четвертому раунді Джо Баксі.
Хрест на спортивній кар’єрі Палагнюка поставила Друга світова війна – він пішов на службу у ВПС США, став пілотом бомбардувальника В-24. Внаслідок поранення отримав травми й опіки (особливо сильно постраждало обличчя), був нагороджений орденами та медалями, зокрема й знаменитим «Пурпурним серцем». Демобілізувавшись, продовжив навчання: вивчав журналістику в коледжі при Стенфордському університеті, працював спортивним оглядачем у виданні San Francisco Chronicle та ведучим на радіостанції. Важко сказати, як склалася б його доля, якби Палагнюк не заразився акторською хворобою.
«Багатообіцяючий дебют»
Дебют Володимира на сцені відбувся 1947 року – він зіграв невелику роль у виставі «Велика двійка». Його брутальність, яка згодом визначила його голлівудські ролі, справила враження не лише на режисерів та продюсерів, а й на глядачів, тому вже наступною його роботою стала участь у другому складі вистави «Трамвай «Бажання», де Палагнюк у ролі Стенлі Ковальського дублював самого Марлона Брандо, згодом повністю взявши її на себе. Зігравши ще в кількох бродвейських шоу, Палагнюк отримав роль у виставі «Південна пітьма», яку було оцінено за найвищим розрядом – премією Театрального світу в номінації «Багатообіцяючий дебют».
«Головний лиходій» Голлівуду
Увагу на актора-початківця звернув і кінематограф – із ним уклала контракт студія 20TH Century Fox. Опік обличчя, отриманий під час авіакатастрофи, і пластична операція, що послідувала за цим, і хрипкий голос, що був наслідком травми горла під час боксерського поєдинку, стали актору-початківцю у пригоді – він виявився ідеальним виконавцем ролей кінолиходіїв. Високий зріст, гордовита постава, багатозначний погляд і посмішка акули-вбивці (як писали про його міміку критики) робили його чарівним – конкурентів в амплуа привабливих негідників у Волтера Джека Пеланса, а на той час він уже взяв собі цей псевдонім, просто не було.
У першій картині «Паніка на вулицях» Пеланс не загубився навіть на тлі знаменитих партнерів – до потужного акторського складу картини входили Річард Ундмарк, Зеро Мостел і Пол Дуглас. Використавши свої боксерські навички та військовий досвід у фільмі «Пагорби Монтесуми», актор дуже скоро став виконавцем, без якого в Голлівуді не обходився жоден вестерн і військовий фільм, серед яких були «Великий ніж», «Раптовий страх», «Другий шанс».
Утім, у кінокар’єрі Пеланса було достатньо прохідних, малоцікавих фільмів, про які сьогодні не згадають навіть історики кіно. Недарма сам актор згодом говорив в інтерв’ю, що в його послужному списку багато сміття, знятого бездарними режисерами. «Головний лиходій» Голлівуду завжди мріяв зіграти в комедії, що йому вдалося лише в похилому віці. За роль Керлі Вошборна у фільмі «Міські піжони» він отримав довгоочікуваний «Оскар» у номінації «Найкраща чоловіча роль другого плану». У молодості Пеланс двічі номінувався на головну кінематографічну нагороду, але так її і не удостоївся. А свою кінокар’єру актор закінчив досить символічно – зігравши Джона Сільвера в «Острові скарбів».
Скрудж і Дракула
Джек Пеланс був затребуваний і в європейському кінематографі, де грав багато ролей у фільмах різних жанрів, серед яких – біблійні епопеї, військові історії та «спагеті-вестерни». А ось на телебаченні він знову повернувся до амплуа «мерзенних лиходіїв», зігравши містера Гайда в «Дивній історії доктора Джекіла та містера Гайда», Ебенезера Скруджа в телевізійній версії повісті Дікенса та Дракулу в однойменній телевиставі.
Добрий та інтелігентний «лиходій»
У приватному житті «головний лиходій Голлівуду» був доброю м’якою, інтелігентною, скромною і небагатослівною людиною. Він володів власним скотарським ранчо, на якому проводив увесь свій вільний час – зустріти його на світських вечірках було практично неможливо. Пеланс захоплювався живописом і поезією: написані ним картини виставляли на вернісажах, а вірші публікували в літературних збірниках. Актор мав прекрасне тонке почуття гумору – наприклад, він колись пожартував, що є улюбленцем жінок, оскільки його зірка на Голлівудській алеї слави розміщена навпроти магазину Frederick of Hollywood, що торгує жіночою білизною.
Найкращим другом Пеланса був знаменитий актор і режисер Клінт Іствуд, у жодному фільмі якого він не зіграв: можливо, дві великі людини не хотіли затьмарити свою дружбу творчими розбіжностями.
Пеланс був одружений двічі; троє дітей – доньки Голлі та Брук і син Коді, яких народила йому перша дружина (акторка Вірджинія Бейкер), стали акторами. Його останні роки життя були затьмарені як погіршенням здоров’я, так і смертю Коді, який помер 1998 року від меланоми. Пізніше і в самого Пеланса лікарі виявили рак підшлункової залози. «Головний лиходій» Голлівуду помер у будинку своєї дочки Голлі в Санта-Барбарі 10 листопада 2006 року, причиною його смерті став інсульт.
