«Чому я досі тут»: історія музею старожитностей у показовому селі на прикордонні Чернігівщини

За інформацією: Суспільне Чернігів.

Скриня із села Чепелів Сновської громади. ФОТО: Суспільне Чернігів"Дійсно, тут зберігається все: і сучасність, і СРСР, і навіть XVIII століття. Найстарішою є скриня, яку привезли із села Чепелів Сновської громади. Це скриня, на якій писала жінка те, коли погуляла в неї корова. Із 1917 року по часи Другої світової війни. Невідомо, що сталося з цією жінкою, яким було її далі життя, але до 1942 року її корова гуляла щороку. Бо колись це було дуже важливо — коли ж чекати на теля", — розповідає Марина Редько.

Написи про те, коли гуляла корова власниці цієї скрині. ФОТО: Суспільне Чернігів

До цієї скрині жінки поклали вишиті сорочки.

"Цю вишиванку мені віддала моя свекруха, вона в неї лежала. Вона просто сказала: «Ну, якщо вам потрібно, забирайте, тому що я все повикидаю, попалю!» Я в неї забрала. Це вишивка нашої Чернігівщини. Це, мабуть, її мама вишивала, коли молодою була. Вони родом із Тихоновичів — це поряд", — розповідає Марина Коваль.

Вишиванка з прикордоння Чернігівщини. ФОТО: Суспільне Чернігів

Один із експонатів, схожий на діжку без дна.

"Дізналися, що це пральна машина наших предків: тут замочували полотняну білизну в попелу просіяному, заливали окропом, накривали рядниною. Три дні воно мокло, потім забирали, йшли на річку полоскати. Це саме з нашої Наумівки: старі люди померли, донька продавала будинок, а молода сім'я просто все вивозила. Звідти у нас теж столик є з різьбленими ніжками — повністю ручна робота", — розповідають працівниці.

Стіл, вкритий вишитою скатертиною, поверх якої застелений вишитий гладдю яскравими нитками рушник. Кажуть, цей рушник їм принесли їхні відвідувачі зі смітника, вони ж його дбайливо відіпрали — бо це історія. Старе посріблене дзеркало, вишиті картини, дерев’яні ікони – усе це Марини збирали самотужки та із захватом розповідають про кожну дрібничку в цьому Будинку народних традицій та дозвілля.

Стіл, який вкритий вишитою скатертиною. ФОТО: Суспільне Чернігів"Найважче було не занести ці речі сюди, а знайти ці речі в селі, у якому СРСР вбив все українське. У нас же тут будувалось «показательное село Наумовка», в нас загалом люди всі переїжджі, корінних наумівців дуже мало", — розповідає Марина Редько.

"Ми живемо в раю"

Марини відходять від музею та із захопленням розповідають про іншу діяльність: змайстровану хатину-декорацію, яку готують до театралізованих вистав для дітей, різні поробки, свої фото у костюмах клоунів та, власне, приміряють перуки клоунів Кнопки і Мані. Кажуть, що таким чином намагаються подарувати дитинство місцевій малечі. Вперше ж вдягли ці костюми на початку повномасштабної війни, аби розважити дітей-переселенців із Харківщини та Чернігова.

Хатина-декорація для дитячих вистав. ФОТО: Суспільне Чернігів— Ми живемо в раю. Я завжди кажу: «Та в нас рай!». Дай Бог, щоб ми і не бачили цієї війни своїми очима. Лише чули. Втім, що буде — невідомо, бо війна, — каже Марина Редько.— Селом проїжджали танки на початку повномасштабної війни?— Так, заблукалі вівці. І ночували тут. У нас було видно, коли вони навчалися на літаках. Але ж те, що бачили і чули ми — це крапля, порівняно з тим, що відбувається на фронтах, що пережили люди в Чернігові… Ми живемо в раю. Тому ми і творимо, і будемо творити. Каже чоловік: "Воно вам потрібно, сидіть і все". Війна, раптом щось прилетить. А раптом не прилетить? А в нас і музей, і театралізовані гуртки, і вокальні, й хореографічні — все є.— Наумівка — це село за 30 кілометрів від кордону. Кажете, що живете в раю, порівняно із тим, що відбувається загалом. У вас не чутно цих вибухів?— Чутно! У мене будинок вікнами на лісок, то буває вікна трясуться. Відлуння є, вибухи є, але ми вже звикли до цього. Раніше було страшно, боялися. Але до всього звикаєш.

Старовинна ікона в музеї. ФОТО: Суспільне Чернігів

Місія — відродити культуру села

"У мене був шанс виїхати багато разів: є друзі за кордоном, які кликали. Але щось тримає. І це «щось» — наше коріння. Тому що мої бабуся, прабабуся корінні, вони тут жили, тут працювали — певно, і я така. Думаю, ми потрібні тут", — каже Марина Коваль.

А ось Марина Редько додає:

"У нас місія — відродити культуру в Будинку народних традицій і дозвілля Наумівки. У нас немає історії в селі! Ця історія загублена й маленька така, нещасна. Хоча би маленькою цією кімнатою показати, що історія є".

Жінки стверджують, що цінність створеного музею має не лише в експонатах, а й у тому, що вони зібрані саме під час повномасштабної війни.

Вітраж із закритим серпом і молотом. ФОТО: Суспільне Чернігів"Війна, дійсно, це страшно, це дуже страшно, але от в культурі нам дали можливість ввести все українське. Ми витурили весь СРСР, всю Росію. Головне, що ми займаємося відродженням оцієї культури, цього приміщення, де ми є. Нарешті немає того, що нам чуже — воно нам непотрібне. Той любисток, діжка, прядка, чернігівська вишивка, часник біля дверей, богун та кропива сушені — це все наше, бо в нас люди були не ліниві і заготовляли на зиму багато чого. Нас ніхто не годував так, як ми годували Москву. Казала моя свекруха, їй 82 роки: "Колись всі казали «На Москву, відбудовуємо Москву»". Каже, в неї ж молодість вся пройшла тим, що Москву відбудовували. Так ми тепер Москву будемо не відбудовувати… хай ходять голодні, так би мовити".

Цей контент створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для сходу і півдня України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Новини України