Коли заходиш до гримерки Руслана Тарана, погляд мимоволі зупиняється на невеликому вазоні з каланхое. Квітку йому подарував друг. Удома вона чомусь не приживалася, а в театрі розквітла.
— Мабуть, атмосфера тут хороша, — усміхається актор.
Можливо, справа дійсно в атмосфері. Але здається, і сам Руслан за кілька років став її невіддільною частиною.
Йому лише 28 років, але для багатьох глядачів Кам’янського він уже один із найулюбленіших акторів театру. Меркуціо в «Ромео і Джульєті», Цезар в «Коханні Клеопатри», Капелюшника в «Алісі в Дивокраї», Карпо в «Кайдашевій сім’ї», і звичайно ж, Хома Брут у «Вії»… Він однаково переконливий у комедіях, казках і драматичних постановках.
Під час нашої розмови ми говорили не лише про театр. Про випадковості, які визначають долю. Про ролі, що самі знаходять актора. Про забуті слова на сцені, рольові ігри за Лавкрафтом, кота Горобчика і головне правило, якого Руслан дотримується у професії: «Роль може не вийти. Але вона має бути чесною».
«Мама повернулася і сказала: “Там усі співають і танцюють”. Я одразу зрозумів — мені туди»
Руслан народився у Старих Кодаках, виріс у Дніпрі. Каже, що шлях до театру почався майже випадково.
— Я дізнався, що у Дніпрі є театральний коледж. Мама поїхала туди все дізнатися. Повернулася під великим враженням: «Там усі співають, танцюють, стільки емоцій!» І тоді я сказав: «Все, я хочу саме туди». Так і вступив.
Саме там він остаточно зрозумів, що сцена — це його професія.
Перша роль — епізод. Перша школа — Біла Церква
Після закінчення коледжу молодих акторів традиційно переглядають режисери театрів із різних міст. Так Руслан потрапив до театру імені Панаса Саксаганського у Білій Церкві.
— Це була моя справжня школа. Там працювали дуже сильні актори. Ми буквально підглядали, як вони існують на сцені, вчилися у них кожного дня.
Першою роллю став Квінс у виставі режисера Артура Прокоп’єва «Знайомтеся, Джо Блек». Роль була невеликою, але саме з неї почалося професійне життя.
Згодом Прокоп’єв поставив казку «Король Лев», де Руслан зіграв мудру мавпу Рафікі — персонажа, який підносить маленького лева Сімбу.
— Це була моя перша велика казкова роль.
У театрі Білої Церкви він пропрацював понад чотири роки.
— Це був дуже хороший колектив. І тоді, і зараз, попри всі труднощі, люди там живуть театром.
Війна змінила маршрут
Наприкінці 2022 року Руслан переїхав до Кам’янського. Не заради кар’єри. Через війну. Білоцерківський театр майже припинив роботу. Натомість кам’янський театр продовжував працювати.
— Артур Прокоп’єв уже ставив тут «Рапунцель». Він повернувся до Білої Церкви і сказав: «Там дуже круті люди. Треба працювати. Не можна випадати з професії».
Разом із режисером до Кам’янського приїхали його дружина Анастасія, Владислав Дубінін і Руслан Таран.
— Ось так я тут і опинився. І вже четвертий рік працюю в цьому театрі. Час летить дуже швидко.
Першою постановкою стала вистава «Я норм» за п’єсою Ніни Захоженко. Спочатку її показували як перформативне читання на Новій сцені. Пізніше вона перетворилася на повноцінну виставу.
Саме роль Майка стала дебютом Руслана на сцені кам’янського театру. Другим спектаклем була «Зоряна мандрівка» — дипломна робота молодої режисерки Юлії Бондарчук.
— Ми з Владом Дубініним грали двох клоунів — білого і рудого. Мій герой був Білик.
Так почалася історія Руслана Тарана у нашому театрі. Попереду були десятки ролей, прем’єри, аншлаги і любов глядачів.
«Я переписую всю роль від руки»
У кожного актора є свої маленькі професійні ритуали. Хтось десятки разів перечитує текст, хтось слухає музику перед виходом на сцену. У Руслана — інша звичка. Він переписує роль. Повністю. Від руки.
— Для мене дуже важливо переписати весь текст. Це навіть не для того, щоб його вивчити. Просто після цього роль стає ніби твоєю. Ти починаєш відчувати її зовсім по-іншому.
Це лише перший крок. Далі — пошук характеру, інтонацій, жестів, внутрішньої логіки героя.
— Я намагаюся максимально відповідально ставитися до кожної роботи. Колись мені сказали дуже важливу річ: у тебе може щось не вийти. Роль може бути неідеальною. Але вона має бути чесною. Відтоді я завжди пам’ятаю ці слова. Не знаю, наскільки добре виходить, але точно знаю, що зробив усе, що міг.
Найстрашніше — не забути текст. Найстрашніше — розгубитися
Актори жартують: є лише два види артистів — ті, хто вже забував текст на сцені, і ті, кому це ще тільки належить.
Руслан через це теж проходив. Перший випадок пам’ятає до дрібниць.
— Це було 2018 року, коли я тільки прийшов до театру в Білій Церкві. Ми грали «Тев’є-молочника». У мене була дуже серйозна роль Менахема. Я вів сцену, звернувся до партнера… і раптом у голові стало абсолютно порожньо.
Виходу не було. Довелося пошепки звернутися до колеги.
— Кажу: «Артеме, я забув текст». А він у цей момент за роллю читав газету. І ця газета почала тремтіти — він сміявся. Нарешті я згадав свою репліку. Сказав її. А тепер уже він від сміху забув свої слова.
Руслан досі сподівається, що глядачі нічого не помітили. Але той випадок запам’ятався назавжди.
— Для мене це був урок. Я зрозумів, що не можна дозволяти собі втрачати контроль. Я тоді був дуже молодий, мабуть, ще не зовсім готовий до такої великої ролі.
Другий подібний випадок стався вже у Кам’янському — під час «Кайдашевої сім’ї», де Руслан грав Карпа.
— Це була перша сцена. Іван Чебан, який грав Лавріна, звертається до мене: «Ну що, Карпе, кого будеш сватати?» А я раптом забув слова.
Цього разу пауза тривала лише кілька секунд.
— Швидко зібрався і все згадав. Але ще раз переконався: зі сцени втекти не можна. Якщо забув текст — імпровізуй. Вистава не повинна зупинитися.
«Вій» став очищенням
На запитання про найважчу роль Руслан замислюється лише на мить.
— Хома Брут.
Хоча одразу додає: легких ролей взагалі не буває.
— До кожної треба знайти свій підхід. У кожну вкладаєш частинку себе.
Та «Вій», за його словами, був особливим. У цій виставі роль Хоми Брута вони грали по черзі з Іваном Чебаном. Замість конкуренції була підтримка.
— Ми весь час допомагали один одному. Ніхто нікого не хотів підставити. Навпаки — кожен хотів, щоб вистава вийшла якомога кращою.
Окремо Руслан згадує режисера Сергія Павлюка.
— Він зміг об’єднати всю команду. Замотивував нас так, що ніхто не дивився на годинник. Репетиції тривали до пізнього вечора, але ніхто не поспішав додому. Навпаки — хотілося працювати ще.
Особливо запам’яталася сцена омивання Хоми Брута перед фіналом.
— Для мене ця вистава стала очищенням. Після фіналу виникало дуже дивне відчуття. Хотілося і плакати, і сміятися одночасно. А коли чув оплески залу, приходило якесь внутрішнє полегшення.
Театр — це не про суперництво
У багатьох театрах між акторами точиться боротьба за ролі. Руслан переконаний: у Кам’янському все інакше.
— У нас ніхто нікого не підсиджує. Це, мабуть, одна з найкращих рис нашого театру. Якщо партнер сильний — виграє вся вистава.
Він згадує роботу над «Вієм» як найкращий приклад справжньої командної гри.
— Ми з Ванею Чебаном підтримували один одного в усьому. І саме це, мені здається, допомогло створити хорошу виставу. Тут узагалі дуже хороший колектив. Якщо ти нормально ставишся до людей, чесно працюєш, усе буде добре. Це дуже цінно.
«Я ніколи не ганявся за ролями. Вони самі мене знаходили»
У кожного актора є ролі, про які він мріє роками. Є образи, які хочеться зіграти ще з часів навчання. У Руслана така роль була.
— Після закінчення коледжу я дуже хотів зіграти Меркуціо в «Ромео і Джульєтті». У коледжі я вже грав цю роль, тому дуже хотів повернутися до неї на професійній сцені.
Зрештою мрія здійснилася.
— Я був дуже радий цьому. Але загалом я ніколи спеціально не думав: ось цю роль я хочу зіграти, а цю — ні. Вони якось самі приходять. І тоді просто отримуєш задоволення від процесу.
З роками актор зрозумів: не завжди потрібно намагатися контролювати свій шлях.
— Можливо, не треба нічого чекати. Доля сама вирішить. Наприклад, у «Алісі в Дивокраї» я ніколи не думав, що зіграю Капелюшника. А зіграв. І це стало для мене дуже цікавим досвідом.
Саме такі несподівані ролі, каже Руслан, часто відкривають у собі щось нове.
«Не роль змінює мене. Це я змінюю роль»
Чи була у житті Руслана роль, яка змінила його як людину? Він відповідає не так, як можна було б очікувати від актора.
— Не роль має змінювати людину. Навпаки — ти вкладаєш у роль шматочок свого серця.
Для нього важливо не розчинитися у персонажі повністю, а залишатися собою.
— Треба залишатися собою, це дуже важливо. Це ти змінюєш роль — своїм баченням, своїми знахідками. Разом із режисером і всією творчою командою.
За словами Руслана, кожен персонаж залишає певний слід, але не кожен змінює світогляд.
— Мабуть, ні. Не можу сказати, що якась роль повністю перевернула моє життя. Але кожна чогось навчає. Кожна залишає після себе якісь емоції, досвід.
Кіно поки що програє театру
Руслан уже має досвід роботи перед камерою. Коли працював у Білій Церкві, Київ був поруч, тому з’явилася можливість спробувати себе у кіно. Він знімався в епізодичних ролях у серіалах «Слід» та «Водна поліція».
— Це був дуже цікавий досвід. Навіть маленька роль у кіно багато чому вчить.
Каже, що й зараз із задоволенням погодився б на зйомки.
— Мені подобається кіно. Хотілося б ще спробувати. Можливо, навіть епізод у серіалі чи рекламі.
Але сьогодні головним залишається театр.
— У Кам’янському дуже щільний графік. Не хочеться постійно відпрошуватися і підводити театр. Мене можуть запросити на зйомки, можна було б підзаробити, але для мене важливо відповідально ставитися до своєї роботи тут.
Комедія чи драма? Актору потрібне і те, і інше
Якби запропонували обрати між комедією та драмою, Руслан навряд чи зміг би відповісти однозначно. Йому цікаві обидва жанри.
— У драмі треба шукати комедію. А в комедії — драму.
На його думку, найцікавіше в акторській професії саме різноплановість.
— Не хочеться постійно грати лише комедії або лише драми. Актор має пробувати різне. Саме в цьому весь прикол професії.
Після вистави — у світ Лавкрафта
На перший погляд здається, що після театру актору хочеться просто відпочити й нічого не робити. Каже, що іноді найкращий відпочинок — це просто побути вдома.
— Люблю відпочивати. Інколи можу пограти на приставці, подивитися фільм.
Але у Руслана інший спосіб переключитися. Він грає у настільні рольові ігри. Причому не просто як учасник — він ведучий. Його улюблена гра — «Поклик Ктулху», створена за мотивами творів Говарда Лавкрафта.
— Це дуже крута історія. У кожного є свій персонаж, якого він відіграє. А я, як ведучий, задаю місце дії, створюю ситуацію. Далі все залежить від гравців і навіть від кидка кубика. Такі ігри можуть тривати годинами.
— Ми можемо грати по чотири-п’ять годин. Коли збираються творчі люди, виходять дуже цікаві сюжети. Найцікавіше, що історія народжується просто під час гри.
Про кумирів, яких не копіює
Руслан не любить говорити, що хоче бути схожим на когось із відомих акторів. Каже: у кожного свій шлях. Водночас із повагою говорить про британського актора Джозефа Гілгана.
— Він дуже простий, справжній. Мені це подобається.
Також йому близькі роботи Леонардо Ді Капріо та Тіма Рота.
— Я не скажу, що рівняюся на них. Просто люблю їхні фільми. Це дуже сильні актори.
Квітка, кіт Горобчик і маленькі радощі поза сценою
Є ще одна маленька деталь, яка додає затишку театральному простору актора. Каланхое у гримерці.
— Цю квітку мені подарував друг. Я приніс її з дому, бо там чомусь рослини погано ростуть. А тут вона дуже добре себе почуває.
Можливо, справа не лише у догляді. Можливо, рослина просто відчула те саме, що й багато глядачів Кам’янського — особливу атмосферу театру.
А вдома на Руслана чекає ще один член родини — кіт Горобчик.
— Я до нього ставлюся як до найголовнішого домашнього улюбленця.
«Головне — залишатися собою»
За кілька років у Кам’янському Руслан Таран став не просто актором театру. Він став частиною його історії. Його герої різні — смішні й трагічні, казкові й реалістичні. Але у кожному з них залишається щось від самого актора. Можливо, саме тому глядачі йому вірять. Бо за будь-яким образом завжди є людина. Людина, яка не боїться шукати, помилятися, починати спочатку і щиро віддаватися своїй справі.
Як сказав сам Руслан:
— Роль може не вийти. Але вона має бути чесною.
Мабуть, саме ця чесність і стала одним із головних секретів його швидкого успіху у Кам’янському театрі. Адже глядач завжди відчуває, коли актор просто грає. І коли він живе на сцені.
